Південно-західна частина "Олександрії", здається, є найбільш мальовничою, таємничою навіть зачарованою. Тут же знаходиться й найвище місце парку — Палієва гора.
Ще зберігся "дуб Палія" - двостовбурний велетень якому вже більше трьохсот років. Приблизно такогож віку (1702) залишки земляних укріплень — вали, що колами оточують досить рівним просторий майданчик, поперемінно чергуючись із ровами.
Звичайно, невблаганний час не пощадив місця колишньої козацької слави: вали й рови розгладжуються, а все узвишшя ніби поперерізуване добряче втоптаними стежками.
Назва так званої "гори" пов'язана зі славним іменем білоцерківського і фастівського козацького полковника Семена Пилиповича Палія (справжнє прізвище — Гурко, який народився в 1640-му й помер у 1710 році. Він був непримиренним борцем за волю українського народу — без жодного шляхетства та кріпацтва. Організований характер ця визвольна боротьба набула взимку 1702 року. А влітку Палій підійшов зі своїм військом до Білої Церкви. І саме на цьому укріпленому кам'янистому узвишші над Россю, в зарослому лісами передмісті стояли козаки. Два місяці тривала облога фортеці. Лише 10 листопада війська Семена Палія розгромили польську залогу. Полковник переводить до Білої Церкви свою резиденцію, укріплює замок. Відтоді, як і при Богданові Хмельницькому, місто стає опорою боротьби поневоленого народу проти шляхти, якій було добре відомо і про міць білоцерківської фортеці, й про силу та високий бойовий дух війська Палія, тому його не відважувалися зачіпати.
Історія нашої багатостраждальної України відводить чимало сторінок дослідженням саме цього неспокійного періоду. Нехай же наступні покоління українців та сам Господь Бог розсудять, хто діяв тоді вірно, а хто ні... Але коли цар Петро І, не бажаючи загострювати стосунки з Польщею, доручив гетьману Івану Степановичу Мазепі переконати Семена Палія повернути полякам наше місто, то козацький полковник гнівно відповів: „Ні ляхам, ні комусь іншому Білої Церкви не віддам, хіба що мене з неї за ноги витягнуть!"
У 1980 році на Палієвій горі встановлено пам'ятний знак на честь визволення Білої Церкви козацькими військами: мужні обличчя українських месників, гармата з купою ядер, неначе готова вистрілити у ворога. А навколо, скільки сягне око,— чарівної краси зарічанські ліси і сама Рось, що хлюпочеться об скелі підніжжя узвишшя.
Якщо відвідаєте Палієву гору в "Олександрії", зупиніться на мить, озирніться навколо, згадайте, що наші пращури-козаки були не тільки мужніми воїнами, а й людьми надзвичайно витонченими, ліричними, з чутливими до всіх проявів краси душами.
Коментарі